“У ВАС НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ДВОХ ГРИВЕНЬ?”: ЩО ВАРТІ СЛОВА, КОЛИ ПУСТІ СЕРЦЯ

Холодний вітер обвівав обличчя, залишаючи шрами нещадних думок. Зарився у комір. Сховав руки у кишені. Дрібний сніг з дощем заважав розплющити очі. Та і чи варто було дивитися?

Зупинка. Пішохідний перехід. Ринок. Дорога до залізничного вокзалу. Стільки думок, а я метаюся від однієї до іншої. І слів немає. Взагалі. Напевно, цей ще перший осінній холод заморозив їхній плин. І я мовчу. Холодно.

– Перепрошую, у вас не знайдеться двох гривень? Я голодна, син пuячuть. Будь ласка.

Дивлюся їй в очі. Скільки вже таких бідолашних я бачив, проте стільки ж разів я зауважував, як тонований джип їздить по “точках” і забирає гроші в цих “знедолених”. Не знаю чому, та рука потягнулась до гаманця. Знав, що там багато немає. Проте.

– А ходімо, бабусю, зі мною.

– Куди? – здивовано запитала старенька. – Я не хочу в міліцію, не треба, там обзивають, там за людину не вважають, я там була, не треба туди. Страшно.

– Не переймайтесь, не в міліцію. Я куплю вам щось попоїсти.

– Ви? Мені? Дякую, внучку, дякую. Я, я не знаю, що сказати – старенька, не знала, що відбувається. Я й сам не розумів, що діється зі мною, що за прояв благородства, жалості та розуміння на мене нахлинув.

– Давайте вашу сумку, – я протягнув руку до протертої радянської “валізки” на колесиках, – я допоможу.

– Дякую, не знаю, що сказати дитино. Куди ми?

– Туде, де можна випити чаю і з’їсти чогось гарячого, – на залізничному вокзалі такого добра вистачає. Правильніше сказати, на прилеглих територіях.

Ось і прийшли до першої-ліпшої «забігайлівки», де можна було сісти, хоч і на вулиці.

– Я тут була, я просто сиділа, нікого не чіпала, мене звідси вигнали.

– Чому? – запитав я і ще раз оглянув літню жінку.

Вона була одягнута в сіре, протерте та зношене пальто. На голові виднілася зелена махрова хустина, щільно обмотана навколо голови. Руки були сховані в сірі в’язані рукавички. Було очевидно, що речі не нові. Проте й не брудні.

– Сказали, щоб йшла звідси, бездомною обізвали, – старенька почала, плакати, – а в мене є дім! У мене є. Там просто син. Вuпuвaє. На матір йому байдуже. Пенсійна картка в нього, розумієш? Усі документи в нього.

Таких історій, я чув вже сотню. Інколи навіть перестаєш вірити людям. Сьогодні я повірив. Сьогодні я побачив істинний страх в очах.

Підійшов до продавчині.

– Чого вам? – грубим голосом запитала повна тітка.

– Чай, будь ласка. Дві булочки. Одну з м’ясом та одну з капустою. Будь ласка! – останнє слово я процідив крізь зуби.

– Ще щось буде? – байдуже запитала та.

– Ні. Дякую.

– 9.50.

– Прошу

Повернувшиь до бабусі, я побачив, що вона копошилася у своїй сумці. Дістала шматочок черствого хліба і вже намагалася його гризти. Мені клубок підкотив до горла.

– Тримайте, бабусю.

– Дякую дитино, дякую. Я просто голодна, крім сина не маю більше нікого. Дякую, тобі дитино.

– Будь ласка, Ви пробачте, я мушу бігти, в мене електричка.

– Так – так.. Дякую ще раз тобі.

– Тримайте, – тикнув їй 5 гривень.

– Навіщо?? Не треба, і так багато. Не треба, не візьму, – на очах забриніли сльози.

– Візьміть. Хоч хліба купите, це все, що я можу зробити, пробачте, мушу бігти, – гроші поклав перед нею на стіл і похапцем, забравши сумки, пішов у сторону центрального входу вокзалу.

Пройшовши декілька метрів, я оглянувся, а бабуся все сиділа сама, самотня. Вона жувала булочку і пила чай. До неї, шкутильгаючи підійшла дворняжка. Звичайна дворняга. І, на мій подив, вона поділилася своєю їжею – не кинула собаці шматок черствого хліба, а відламала шматочок ще теплої булочки.

Свобода – вибір кожного. Розпочавши з себе, розпочнеш з інших. Ми живемо у вільній країні, де кожне слово – кайдани на руки та на ноги. Зaшмoрг на шию.

Що змінила ревoлюцiя гідності? Ви досі думаєте, що вільні та у ваших силах щось змінити? Ілюзія. Ви досі думаєте, що на Сході триває бoрoтьбa за свободу? Та ні. За свої сім’ї, з думками, що вiйнa повинна зaгuнyтu тут. Правда. Ви надієтесь, що з приходом нових облич до влади щось кардинально зміниться, зміниться роками напрацьована система? Ілюзія. Щось зі сфери фантастики, як і теперішня «прозора люстрація».

Вибори, обіцянки, зміни. Люди ситі такою свободою вибору по горло. Але ж ідемо. Ідемо. Невже ми стадо? Інстинктами якого є: їсти, спати, розважатися. І думати лишень тоді, коли починає пекти ззаду? Невже потрібно знову доводити до крайнощів? Ілюзорна правда.

Свобода. Голодна, холодна, бідна. Черговий зашморг опинився на шиї. Затягніть сильнішееее! Давайте. І жалійтеся. Кричіть. Ми вільні для крику. Цього хоч відбавляй. Тільки що слова, коли пусті серця.

Холодний вітер і надалі шмагав обличчя, залишаючи шрами думок. Продовжив йти. Зайшовши в середину вокзалу, я пройшов на звичний, третій перон. Поклав речі під телефонну будку. На сусідньому пероні компанія молодих парубків (які вже, на мій погляд, добряче хильнули), почали горланити:- Слава Україні! – Герояммм Славаа!, – розмахували прапором та обливали брудом всіх, хто не Українець. І стало лячно. Це так ми просуваємось до Європи? Такі в нас моральні цінності?

Ми хочемо свободи та добра для всіх? Адже там, на вулиці, була чиясь старенька мама, в очах якої страх, голод, розпач. Молодь співає «національні пісеньки», купує національну символіку, яку ліпить на найоригінальніші та «найпотрібніші» місця, пuячuть до втрати свідомості і адекватного сприйняття світу і кричить: «Ми вільні»! Та вільні від чого? Дивуюся. Усі різко стали патріотами?

Проте патріотизм проявляється в іншому. Здається, що там? Ми так близько до Європи. Тільки так далеко від себе. Від своєї свободи. Страшно.

Автор – Шажко Олександр

ДЖЕРЕЛО